Постать Федора Манайла для культури Закарпаття є знаковою. Уродженець Мукачівщини (с. Іванівці) став однією з найбільш яскравих фігур українського живопису, започаткував розвиток одного зі струменів закарпатської образотворчої школи.

Син своєї землі, який прожив разом зі своїм краєм карколомні зміни та перетворення, який ввібрав «з молоком матері» знання карпатської сутності, розумів витоки та цінність унікальної культури краян, зробив все для її збереження та пропагування. У його творчості неймовірним чином переплелися семантика народної культури та модернізм живописного образотворення. Взявши на озброєння виражальні засоби експресіонізму - промовистий колорит та гіперболізацію форми, прийнявши філософію експресіонізму - переосмислення дійсності через гіпертрофоване авторське «Я», Манайло явив світові світоглядні уявлення верховинців, привідкрив завісу таємниць їх духовного життя, показав збережені в первісному вигляді їх побут та традиції, ввів у свій живопис символізм, метафору та конструктив творів народних майстрів.

Синтез сучасного і архаїчного ми бачимо вже в ранніх творах Ф. Манайла, написаних у часи навчання у Празькій Вищій художньо-промисловій школі (1928-1934). Після закінчення навчання та повернення додому відразу долучився до мистецького життя Підкарпатської Русі і за кілька років тогочасна критика вже називала його «третьою (поряд з Й. Бокшаєм та А. Ерделі - авт.) подвижною силою сучасного руського малярства». 1930-і – сер. 1940-х років –надзвичайно сприятливий період незаангажованої вільної творчості художника. Тоді Манайлом були написані відомі його шедеври «Дідо бідняк» (1932), «Хлопчик з ягнятком» (1934). «Скорбота» (1939), «Сліпий» (1939), «Іван сміливий» (1941), «Весілля» (1942), «Похорон» (1942), «На власному грунті» (1942), «Тривога» (1943) та ін.

Після 1944 року, коли Закарпаття ввійшло до складу Української радянської соціалістичної республіки, Ф. Манайло, як і більшість його колег, змушений був змінити творчий підхід, адже нова влада засуджувала та переслідувала митців, що творили засобами «буржуазного», «формального» мистецтва. Від митців вимагали застосовувати у творчості метод соціалістичного реалізму, створювати реалістичні образи, які б «оспівували» «щасливе» радянське буття. Федір Манайло звернувся до аполітичного жанру пейзажу, вгамував колір, темперамент і цьому жанру присвятив більше десяти повоєнних років. І тільки після 1961 року, коли в Ужгороді, а потім в Києві (1962) та Москві (1964) відбулася його персональна виставка «Старе і нове Закарпаття», де художник показав не тільки повоєнні, але й довоєнні твори, митець у своїй творчості повертається до себе «старого», частково відроджує стилістику, тематику, техніку та емоційність творів 1930-х - сер. 40-х років. Участь у створенні Закарпатського обласного музею народної архітектури та побуту (1968-1971) повернула його до етнографії. У останній період творчості (кін. 1960-х - 1978 р.) Манайло створює низку живописних фіксацій побуту верховинців, пригадує сторінки історії. Поряд з цим у своїх творах фіксує сучасність, її ознаки та ритм.

Із середини 1960-х до середини 1970-х років Федір Манайло плідно працює в галузі монументального мистецтва, експериментує у графіці, а його діяльність у галузі декоративно-прикладного мистецтва відкрила та зберегла у неповторному манайлівському відтворенні унікальний вид народної творчості Закарпаття – гравірування декоративних гарбузів.

Манайло був не тільки художником, але й активним громадським діячем, членом художніх рад театру, філармонії, працював у галузі кіно («Тіні забутих предків»), 20 років викладав у художньому училищі, був незмінним членом правління Спілки художників.

Після смерті художника у оселі (м. Ужгород, вул. Другетів, 74), де він жив біля 30 років було відкрито його меморіальний музей.