Непередбачуваний і епатажний, експресивний, парадоксальний і пристрасний – таким „увірвався” у мистецтво Закарпаття Ференц Семан – на ім`я Ечі, яке стало його творчим псевдонімом і котрим він сигнував усі свої мистецькі праці. Це трапилось на початку 1960-х років, коли вітчизняна образотворчість знаходилась в тісних лещатах більшовицької ідеології. Природньо, що тогочасний художній та політичний офіціоз демонстрував різке неприйняття богемно-артистичного художника-вільнодумця, затаврував його, як чужака-формаліста, що сповідує ворожу соціалістичному суспільству буржуазну культуру.

Ференц Семан народився в Ужгороді. Талановитому юнакові поталанило закінчити Ужгородське художнє училище, однак двері професійних „вишів” виявилися для нього закритими: за молодим художником міцно закріпилась репутація „духовного емігранта”, „прислужника ворожої ідеології”. Йому пощастило стати вільним слухачем Талінського художнього інституту, а в 1968 році відкрити персональну виставку своїх творів. Дарма, що за лічені дні вона була закрита. Виставка стала знаковою, резонансною подією в художніх колах міста. На цьому виставкова діяльність Ф.Семана на теренах України закінчилася аж до початку 1990-х років, коли радянська імперія, а разом з нею і ідеологічна інквізиція пішли у небуття. До Ечі прийшло визнання, популярність сягнула далеко за межі України, але це було потому...

У далекі ж 60-і – повна байдужість до долі митця: Ечі супроводжувало тотальне безгрошів’я , відсутність гідної роботи. Та на перекір випробуванням долі живий, темпераментний, до безтями закоханий у мистецтво, Семан не здавався. Він без втоми писав – для себе, друзів, знайомих. Це було сенсом і формою його існування, без творення він не мислив свого життя. В роботах художника-бунтівника прочитується добра інформованість, ґрунтовна обізнаність з іноваційними здобутками європейського мистецтва. В них висвічується відгомін творчості Сезана, Матіса, Пікассо, Ван Гога, Моро.

У мистецькому доробку живописця зустрічаються численні автопортретні відтворення. Виразні риси художника проступають в іронічно-сентиментальних образах арлекінів з штучно намальованою посмішкою і театральною сльозою, в сумних живописних відображеннях сліпих музикантів та знедолених бідаків. Ці картини – автомонографічні віддзеркалення життя художника.

Натюрморти – різновид малярства, що займає важливе місце у творчості живописця. Тут панує неполишаюча атмосфера гри – гра відтінків, ліній, форм, об’ємів, фактур. Втім, у цьому дивовижному коловороті предметного різнобарв’я безпомилково вгадується центр композиції, її колірні, структорові та архітектонічні наголоси.

Малярське соло Майстра обірвалося раптово, передчасно, у мить, коли до нього нарешті прийшло відчуття щастя, наздогнали визнання, слава і популярність, коли він відчув необхідність своєї творчої присутності у мистецтві. Художник живе допоки живуть його твори. Ечі судилося довге життя....

Олена Приходько, мистецький критик.